Чотири роки повномасштабного вторгнення…
24 лютого 2026 року минає чотири роки відтоді, як темрява повномасштабної агресії накрила Україну. Чотири роки від дня, коли російська федерація відкрито розв’язала проти нашої держави війну, знехтувавши нормами міжнародного права, вдаючись до терору, воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Та водночас — це чотири роки незламності, гідності й світла, яке не згасло під ударами ракет і артилерії.
Насправді ж ця боротьба триває довше — вже дванадцять років. Від кривавих лютневих днів 2014 року, від перших актів збройної агресії та незаконного перетину державного кордону через Керченську протоку. Відтоді Україна живе в стані спротиву. До 2022 року фронт пролягав переважно на сході, де українські воїни стримували ворога, звільняли захоплені території, доводячи: наша земля — не здобич для імперських амбіцій. Тимчасово окупованими залишалися Автономна Республіка Крим, місто Севастополь і частини Луганщини та Донеччини, які кремль намагався прикрити фіктивними «народними республіками».
24 лютого 2022 року світ прокинувся в іншій реальності. Те, що довгі роки здавалося локальним конфліктом, постало як глобальний виклик. Україна стала щитом Європи, рубежем між свободою та свавіллям, між демократією та тоталітарною темрявою. І хоча ця нова дійсність «наздоганяла» різні країни з різною швидкістю, вона засвідчила одне: безкарність агресора — це загроза для всіх.
Сьогодні очевидно: ця війна — не спринт, а марафон. Вона триває вже чотири роки й стала одним із найдовших і найвизначальніших конфліктів сучасності. Вона розвінчала міф про «три дні», показала крихкість старої архітектури міжнародної безпеки й водночас дала поштовх до формування нової. Зміцнення європейської єдності, посилення оборонних союзів, енергетична переорієнтація, нові формати співпраці — усе це наслідки українського спротиву.
Та головне — це люди. Українські воїни. Ті, хто став на захист держави зі зброєю в руках. Збройні Сили України, Національна гвардія, добровольчі формування, прикордонники, розвідники, медики, рятувальники — кожен із них вписує своє ім’я в новітню історію свободи. Вони — мов козацькі скелі серед бурі, об які розбиваються хвилі ворожої навали. Їхня мужність — це не гучні слова, а щоденна праця під звуки сирен і вибухів, це холодні окопи й гарячі серця, це втома, перемішана з вірою.
Ми низько схиляємо голови перед пам’яттю загиблих Захисників і Захисниць. Вони стали зорями на небосхилі нашої свободи. Їхня жертва — неоціненна, їхній подвиг — вічний. Кожне ім’я — це окрема історія любові до Батьківщини, обірвана кулями ворога, але продовжена в нашій пам’яті й нашій боротьбі.
Ми дякуємо тим, хто сьогодні стоїть на передовій — на землі, у небі, на морі. Тим, хто тримає оборону державного суверенітету й незалежності, хто захищає кожен метр української землі. Ви — серце нації, її незламний дух і її майбутнє.
За ці чотири роки Україна не лише вистояла — вона змінила світ. Вона довела, що свобода варта найвищої ціни, але вона ж і дає найвищий сенс. Ми чітко заявляємо: нам потрібен справедливий мир, а не пауза перед новою агресією. Мир можливий лише тоді, коли ворог буде зупинений, коли відповідальність за злочини стане невідворотною, коли всі тимчасово окуповані території повернуться додому — до України.
Сьогодні результат цієї війни визначає не лише долю нашої держави, а й майбутнє світового порядку. Український спротив — це не лише боротьба за свою землю; це боротьба за право народів бути вільними, за право держав існувати без страху бути знищеними силою.
Чотири роки повномасштабної війни — це чотири роки болю та втрат, але також чотири роки єдності, гідності та віри. Ми стали сильнішими. Ми стали зрілішими. Ми стали нацією, яка усвідомила власну силу.
І попри всі випробування ми повторюємо: Україна була, є і буде. Бо за нашими плечима — правда. У наших серцях — пам’ять. У наших руках — майбутнє.
Вічна слава полеглим Героям!
Честь і шана живим Захисникам і Захисницям!
Слава Україні!
